моє сприйняття світу

http://follow-flow.blogspot.com/

така я людина... творчий процес залежить від інтерфейсу ;)

я випала з життя, де я пишу... повернення до реальності

писати... пишуть зараз усі, або майже всі... часами важко не писати... бо багато хто хоче, але не пише... штука в тому, про що писати?! аби писати? чи писати про щось конкретне?

довга пауза... я намагаюся прислухатися до того, що у мене всередині... до кого були мої запитання? невже це була своєрідне теоретизування на тему писання? а хай і так ;) 

практиків навколо не так уже й багато. значною мірою народ теоретизує на теми: стосунків, політики, фінансів, любові, сексу, дружби, книжок...

суцільне теоретизування, розумування і дискусія...

а що за цим?! що за розмовами? за розмовами на кухнях, у пивнухах чи пабах, прокурених переходах... що за цим?

мені особисто хочеться говорити про те, що людина перевірила на собі. говорити про досвід. реальні відчуття, переживання, емоції... хочеться реальності ;))) 

От чого кажуть – чорна смуга, біла смуга… сіра смуга… Ну от буває таке, що все і одразу… Та якби ж то гарне одразу (хоча таке також трапляється), а переважно ж одразу все фігове…Я подумала, а чому це так? Чому на наші голови валиться переважно фігове? Може це тільки на наші? Напевно ж там (на Заході), все гарне. У них такі романтичні фільми, такі неперевершені побачення… Подарунки, вечері при свічках…Та насправді усе не так.

Я давно не писала, бо останні 20 днів чомусь переважно було недобре. Ні вдома, ні на роботі, ні у стосунках…Я усіма силами намагалася протистояти, але нічого не вдавалося… Сум переважав, а від того – переважала і чорна смуга. Вона у минулому. Я так відчула. Окрім того,  я розумію, що будь-яка подія – це досвід. Його можна розуміти, приймати, а можна постійно переварювати, повертатися до цього і, тим самим, зупиняти майбутнє…Та що майбутнє – теперішнє просто стає нестерпним. Воно пече, дратує, наганяє сум, істерику і біль…  Все видається безглуздим, а найбезглуздішим – твоє існування…

Саме такий стан переважав усі ці 20 днів…  Я навіть не знала, за що хапатися, куди бігти і як себе поводити… Я ненавиділа себе і ненавиділа усіх… Життя втратило сенс. Та й бажання жити просто пропало…

Але ж, багато чтого залежить від нас самих. Те, як ми реагуємо на слова. Як ми сприймаємо дійсність. Що ми робимо, який світ створюємо навколо себе і яких людей притягуємо. Саме це і є наш вибір.

Вчора за церковним календарем наступів Новий рік. Я знаю, що він буде теплий, добрий і щасливий. Я його таким зроблю ;) І дуже хочу, щоб інші люди також повірили у свою важливість. Що саме вони можуть змінити і себе, і своє життя, і світ навколо себе...

...І може тоді зебра стане схожа на біле лоша...

Коли помирає людина, її смерть для інших має різне значення і генерує відмінне сприйняття. Для одних смерть – це факт, для інших сум, сльози, істерія, песимізм.. Ще одні на якийсь час заглиблюються в себе і починають блукати в собі...

На мене смерть до недавнього дня також впливала по різному. В дитинстві я думала, що як це прикольно літати навколо свого тіла і дивитися, як інші плачуть за тобою... Як це болісно іншим дивитися і усвідомлювати, що тебе більше немає... Далі, смерть викликала у мене жаль за тим, що людини більше немає; особливо молодої людини. На деякий час я навіть намагалася інакше дивитися на світ, його повсякдення, своє у ньому місце і те, що залишиться після мене особисто...

Будь-яка смерть (переважно людини, яку ми знаємо), змушує нас зупинитися. Усвідомити, що ми за життя цієї людини мало з нею зустрічалися, майже не дзвонили, і, не дай Боже, не належно її оцінювали. Тут починається картання себе, обставин, починаєш собі обіцяти, що от, надалі буду поводити себе інакше. І, навіть, певний час себе так і поводиш, а потім життя з його ритмом навалюється знову і ми далі біжимо до якоїсь мети, забуваючи, о поруч люди, які, можливо, потребують нашої уваги. Хоча, це не найгірше, найгірше те, що ми забуваємо про себе, своє я, про себе всередині. Ми не дослухаємося до своїх емоцій, переживань, болів. Ми просто ковтаємо знеболювальні й біжимо далі...

У вівторок я втратила ЦІЛИЙ СВІТ... Ні, точніше буде сказати, я втратила фізичний прояв ЦЬОГО СВІТУ... Але ж СВІТ, який створила моя бабуся – залишився у мені. У моїх думках, моєму серці, врешті-решт залишився у фізичному прояві мене.

Я чомусь вірила, що її смерть, це щось далеке і недосяжне... Це те, до чого треба йти ще дуже довго. Про що навіть не думалося...

Її безкінечна любов, ласка, відданість, щирість, мудрість, теплота – все це створювало навколо неї сяйво святості.

Згадуючи розповіді про її життя, я не можу зрозуміти, чому вона не зіпсувалася під його впливом?! Чому не стала злою, ображеною, нудною і сварливою?! Чому у будь-яких ситуаціях, вона уміла сказати саме те, чого тобі не вистачало. Про що ти може боявся собі зізнатися... Вона уміла, не ображаючи людину, дати їй зрозуміти, що не так і як краще вчинити. Бабусі вистачало на всіх!!! На всіх, окрім неї самої...

Що далі? Що робити зі своїми емоціями, думками, сприйняттям і вчинками? Як жити з цим далі? Про що думати? Як діяти? Ідеї є... І далі буде...

Після довгої перерви я вперше йду на масовий (не не зовсім) інтелектуальний захід (після театру ;))) За два роки моєї відсутності в он-лайні, життя страшенно змінилося. Воно стало динамічне, яскраве (G-Club) тому пряме підтвердження, але, водночас, просте і тепле ;)

Чомусь мені хочеться майже після кожного слова ставити smile. Я зараз сиджу серед людей, які зібралися на мінікемп. Тут Максон. Ось прийшов Володимир Дегтярьов. Я його знаю тільки через Profeo (поки що). Ось Андрій Сміян. Погляди зустрілися. Відчуття, що одне одного знаємо.

Народ з фотоапаратами, комп’ютерами. Хтось грає у більярд, хтось п’є пиво (залишилося після вчорашнього відкриття клубу). Хтось грає у футбол на великому екрані. Я сиджу у кріслі Starski (білому) і пишу. Здається, виглядаю дивно з ручкою і блокнотом у цьому цифровому світі.

Навколо люди, які одне одного знають. Є ті, які начебто, самотні... Раніше, я б соромилася бути тут сама, без знайомих. Але тепер... Мені комфортно. По домашньому. Я майже вдома ;) Запізнення мінікемпу на 38 хв... Годинник на екрані повільно відраховує час: тік-тік-тік...Час іде так швидко, що його не видко... Діждуся суботи, кину всі турботи. Йтимеш, часе, тихше то й побачу хто ти...(Про сам міні кемп напишуть... Мені захотілося просто передати перші враження, емоції, настрій)

починала писати про те, що я проти переселення у віртуальний світ. зависнув ворд.... два абзаци народжені свідомістю були поглинуті цим же віртуальним світом... я розстроїлася, бо стало шкода написаного, шкода емоцій, думок. а зараз сиджу і думаю, а скільки згоріло геніальних рукописів, скільки понівечено картин, вбито творців... що мої думки ;)

я писала, що замість справжньої природи ми споглядаємо природу віртуальну. природу з телевізора. штучну зелень, прозору воду, знищені квіти... писала про нашу лінь... писала... якщо емоції відновляться, напевно, напишу ще... поки не хочу... нехай штучність відпочине, нехай не думає, що вона настільки заполонила нас, що ми навіть почали про неї писати.... нехай... до виникнення схожих емоцій... ;)

Діти відчувають фальш. Діти кажуть те, що думають. Діти роблять те, що їм подобається. Діти народжуються з масою можливостей і без маси стереотипів. Після того, як вони потрапляють у світ дорослих з їхніми страхами, обмеженнями, стереотипами, правилами, негативом – вони стають дорослими...

Вчорашня зустріч президента перед найкращими учнями мене зайвий раз ошелешила... Виступ перед дітьми. Перед дітьми, які склали тести без жодної помилки. Діти, які складали тести без шпаргалок. Без папірців. Найкращі діти!!! Вони мусили дивитися, слухати і серйозно ставитися до того, що ЧИТАВ їм президент країни. ЧИТАВ, тримаючи в руках листків з двадцять надрукованого тексту.

Я тут не кажу про PR. Коли мова йде про дітей (а у президента їх чимало), невже ж не можна просто прийти і просто поговорити. Без шаблонних фраз, без шпаргалок... А він же також колись був дитиною. І всі ті, які зараз спекулюють на дітях...

Дивна ситуація. Маразматична. А може просто треба не душити дитину в собі?

Такий самий мандраж у животі у мене починався, коли я у юності під’їжджала до Львова. Отак сам, спонтанно, без жодної причини всередині починалася буря. Я дивилася на старовинні церкви, Високий Замок, важку сіру архітектуру, а всередині волало – має статися щось важливе!

Спочатку я боялася, що цей стан віщує погане. Я не вміла з ним боротися. Я просто сиділа, стиснувши кулаки і прислухаючись до цього стану всередині у мені. 

Потім мені хтось сказав, що цей стан не обов’язково несе негатив. Головне – навчитися скерувати його у тому напрямку, який потрібен. Я повірила. Та й справді, після моїх відвідин Львова – я мала тільки чудові спогади, купу емоцій, а мандраж у животі навіть не згадувався. 

Але наступна поїздка – і все повторюється знову. 

Зараз я маю ось такий стан – стан мандражу у животі... Має відбутися щось важливе, щось необхідне, щось таке, що змінить мене і моє життя. Зараз я вирішу, куди саме націлити цю енергію і у мене все вдасться. Зміни відбудуться. Зміни, про які я давно мріяла, але до яких все ніяк не доходили дії. Тепер я вирішила діяти. І цей стан виник саме тому, що мені він потрібен. Саме він віщує, що я на правильному шляху. Я почала рух і, врешті-решт,  дістануся кінцевого пункту. 

Давненько я не їздила до Львова... Може пора?