моє сприйняття світу

Коли помирає людина, її смерть для інших має різне значення і генерує відмінне сприйняття. Для одних смерть – це факт, для інших сум, сльози, істерія, песимізм.. Ще одні на якийсь час заглиблюються в себе і починають блукати в собі...

На мене смерть до недавнього дня також впливала по різному. В дитинстві я думала, що як це прикольно літати навколо свого тіла і дивитися, як інші плачуть за тобою... Як це болісно іншим дивитися і усвідомлювати, що тебе більше немає... Далі, смерть викликала у мене жаль за тим, що людини більше немає; особливо молодої людини. На деякий час я навіть намагалася інакше дивитися на світ, його повсякдення, своє у ньому місце і те, що залишиться після мене особисто...

Будь-яка смерть (переважно людини, яку ми знаємо), змушує нас зупинитися. Усвідомити, що ми за життя цієї людини мало з нею зустрічалися, майже не дзвонили, і, не дай Боже, не належно її оцінювали. Тут починається картання себе, обставин, починаєш собі обіцяти, що от, надалі буду поводити себе інакше. І, навіть, певний час себе так і поводиш, а потім життя з його ритмом навалюється знову і ми далі біжимо до якоїсь мети, забуваючи, о поруч люди, які, можливо, потребують нашої уваги. Хоча, це не найгірше, найгірше те, що ми забуваємо про себе, своє я, про себе всередині. Ми не дослухаємося до своїх емоцій, переживань, болів. Ми просто ковтаємо знеболювальні й біжимо далі...

У вівторок я втратила ЦІЛИЙ СВІТ... Ні, точніше буде сказати, я втратила фізичний прояв ЦЬОГО СВІТУ... Але ж СВІТ, який створила моя бабуся – залишився у мені. У моїх думках, моєму серці, врешті-решт залишився у фізичному прояві мене.

Я чомусь вірила, що її смерть, це щось далеке і недосяжне... Це те, до чого треба йти ще дуже довго. Про що навіть не думалося...

Її безкінечна любов, ласка, відданість, щирість, мудрість, теплота – все це створювало навколо неї сяйво святості.

Згадуючи розповіді про її життя, я не можу зрозуміти, чому вона не зіпсувалася під його впливом?! Чому не стала злою, ображеною, нудною і сварливою?! Чому у будь-яких ситуаціях, вона уміла сказати саме те, чого тобі не вистачало. Про що ти може боявся собі зізнатися... Вона уміла, не ображаючи людину, дати їй зрозуміти, що не так і як краще вчинити. Бабусі вистачало на всіх!!! На всіх, окрім неї самої...

Що далі? Що робити зі своїми емоціями, думками, сприйняттям і вчинками? Як жити з цим далі? Про що думати? Як діяти? Ідеї є... І далі буде...